16.03.2020
Українська література
Урок №49
Тема:Драма Лесі Українки "Лісова пісня",її фольклорно-міфологічна основа.
Підготувати паспорт до драми-феєрії "Лісова пісня" за теоретичним матеріалом на стр.221-225
Теорія літератури
Феєрія-театральна або циркова вистава з фантастично-казковим сюжетом,сценічними ефектами й трюками.
Прочитати (скорочено) драму-феєрію "Лісова пісня"
Підручник О.Авраменко "Українська література" 10 клас (головна сторінка)
Перегляньте відеоматеріал Вахтанга Кіпіані "Не така, як усі"
https://www.youtube.com/watch?time_continue=61&v=UcbhCVc4FU8&feature=emb_logo
23.03.2020
Урок №50
Тема:Символічність образів Мавки й дядька Лева-уособлення духовності й краси.Симбіоз духовності і прагматизму в образі Лукаша.
Прочитати (скорочено) драму-феєрію "Лісова пісня"
Виконайте завдання №7 ,стр.227-228
Вивчіть напам'ять останній монолог Мавки з драми-феєрії "Лісова пісня"
Підручник О.Авраменко "Українська література" 10 клас (головна сторінка)
30.03.2020
Урок №51
Тема: Природа і люди в драмі-феєріі "Лісова піня" Лесі Украінки.Конфлікт між буденним і високими пориваннями особистості, дійсністю і мрією.
Підготуйте повідомленя "Гармонія людини та природи в драмі-феєріі "Лісовва пісня" "
06.04.2020
Урок № 52
Тема: Художні особливості драми-феєрії "Лісова пісня"
Виконати завдання №7 стр.227-228
Художні засоби твору "Лісова пісня" Лесі Українки
Порівняння: бо весняна вода, як воля молода; п'є, мов гриф неситий; вільна, як вола;
Фольклорні мотиви: "Люлі-люлі-люлята, засніть, мої малята";
Звертання: мій чарівниченьку; мій паниченьку; любчику; батьку; любий тату;
Епітети: сльози дрібнії, кінви срібніх, любая розмовонька, поплутаний сікняг.;
Метафори: стане початком тоді мій кинець;
Паралелізм: Ой піду я у садочок, там лист опадає. Порадь мене, подруженька, покидає.
Підручник О.Авраменко "Українська література" 10 клас (головна сторінка)
13.04.2020
Урок № 53
Тема: Контрольна робота
Творчість Лесі Українки
1. Драма-феєрія — це..
2. Охарактеризуйте інтимну лірику Лесі Українки…( 4-5 речень)
3. Про кого з героїв сказано у творі «Лісова пісня» Лесі Українки:
Люблю старого. Таж якби не він, Давно б уже не стало сього дуба, Що стільки бачив наших рад, і танців, І лісових великих таємниць?
А Лукаша; Б Лісовика; В Перелесника; Г дядька Лева.
4 Чому Мавка пробудилася від сну?
5 Якої пори року відбулася зустріч Мавки з Лукешем?
6 Як Лукашів дядько ставився до Мавки?
4. Плоди якого дерева Мавка називає «се кров моя»?
7 Як Лукашева мати ставиться до Мавки? Чому?
8. Хто така Килина?
9 Чи заможно жили Лукаш і Килина?
10 Що трапилося з дядьком Левом?помер
11 Де і коли була написана драма-феєрія «Лісова пісня»?
12 Де і коли народилася Леся Українка.
23.04.2020
Урок №54
Тема:Життя і творчість Миколи Вороного, багатогранна діяльність поета.Творчість М.Вороного-перша декларація ідей і форм символізму.
Прочитайте життєпис М.Вороного й випишіть найцікавіші факти стр.292-231.
Теорія літератури
Символізм (з грец. симболон —ознака, прикмета, символ) — літературно-мистецький напрям кінця ХІХ — початку XX ст., основоположники якого, базуючись на ідеалістичній філософії Шопенгауера, «теорії несвідомого» Едуарда Гартмана і поглядах Фрідріха Ніцше, проголосили основою мистецької творчості символ — таємну ідею, приховану у глибині всіх навколишніх, а також і потойбічних явищ, що її можливо розкрити, збагнути й відобразити тільки за допомогою мистецтва, зокрема музики й поезії.
Символізм виник у Франції у 1880-их, як реакція проти міщанства і позитивізму, зокрема проти поезії «Парнасців», натуралістичного роману й реалістичного театру. Основоположниками його були Поль Верлен і Стефан Малларме та їхні тодішні чи й пізніші учні поети і есеїсти Анрі де Реньє, Сюллі-Прюдом, Поль Клодель, Поль Валері, Андре Жид, Сен-Поль Ру та ін. Своїм предтечею вони вважали Шарля Бодлера. Термін символізм вжив найперше і виклав програмово його позиції Жан Мореас. Згодом символізм поширився в інших країнах і став першою маніфестацією модернізму у світовій літературі й живописі.
Вивчити вірш напам'ять "Блакитна панна" напам'ять М.Вороного
Підручник стр.236
Підручник О.Авраменко "Українська література" 10 клас (головна сторінка)
24.04 2020.
Урок№55
Тема:Єдність краси природи і мистецтва,образотворчі засоби в поезії М.Вороного "Блакитна Панна".
Опрацюйте матеріал про творчий доробок М.Вороного,стр.232
Опрацюйте матеріал про вірш "Блакитна Панна"Заповніть літературний паспорт,стр.235.
Вірш "Блакитна Панна"вивчити напам'ять.
27.04.2020
Урок №56
Тема:Жіночий образ як сюжетний центр символістського твору "Інфанта".Мотив самотності людини.
Опрацювати матеріал про вірш "Інфанта",заповніть літературний паспорт,стр.237-238.
Виконайте завдання №7,стр.238
Прослухайте "Симфонію моря"М.Чюрльоніса,роздивіться його картини й дайте відповіді на запитання,стр.238,№6
.
https://www.youtube.com/watch?v=geYMzAlqBfk
04.05.2020
Урок №57
Тема:Література рідного краю.
24.04 2020.
Урок№55
Тема:Єдність краси природи і мистецтва,образотворчі засоби в поезії М.Вороного "Блакитна Панна".
Опрацюйте матеріал про творчий доробок М.Вороного,стр.232
Опрацюйте матеріал про вірш "Блакитна Панна"Заповніть літературний паспорт,стр.235.
Вірш "Блакитна Панна"вивчити напам'ять.
27.04.2020
Урок №56
Тема:Жіночий образ як сюжетний центр символістського твору "Інфанта".Мотив самотності людини.
Опрацювати матеріал про вірш "Інфанта",заповніть літературний паспорт,стр.237-238.
Виконайте завдання №7,стр.238
Прослухайте "Симфонію моря"М.Чюрльоніса,роздивіться його картини й дайте відповіді на запитання,стр.238,№6
.
https://www.youtube.com/watch?v=geYMzAlqBfk
04.05.2020
Урок №57
Тема:Література рідного краю.
Олександр Іванович Абліцов
(1948 – 2017)
Олександр Іванович Абліцов – український поет, перекладач, журналіст. Член Національної спілки письменників України та Національної спілки журналістів України.
Народився Олександр Іванович 15 вересня 1948 року в селі Новоукраїнка Більмацького (Куйбишевського) району Запорізької області. 1970 року закінчив фізико-математичний факультет Запорізького педагогічного інституту. Служив у лавах Радянської Армії. Працював у школах Миколаївської та Дніпропетровської областей. З 1977-го по 1994-й рік був кореспондентом газети "Машиностроитель" на ВАТ "Мотор Січ", а у 1994–1995 роках – кореспондент газети "Запорозька Січ".
У 1992 році Олександра Івановича як автора двох поетичних збірок прийняли до Спілки письменників України. 1998 року він став лауреатом премії "Журналіст року" Запорізького міськвиконкому. В останні поки працював оглядачем з економічних пи-тань всеукраїнської газети "Позиція".
Помер Олек-сандр Іванович 5 лютого 2017 року.
Основні твори:
Бентежний березень (1981),
Світло материного вікна (1990),
Гайчур (1998),
Гніздо вітрів (2009).
Друкував свої переклади у збірках:
Квіти Абхазії (1970),
Мелодії Агіделі (1980),
Слово землі світанкове (1986),
Поетичний Ленінград (1987).
Сергій Іванович Авдєєнко
(1952 р.н.)
Народився Сергій Іванович у м. Мелітополь (Запорізька область) 9 березня 1952 року. У 1973 році закінчив Мелітопольський машинобудівний технікум, а у 1983 – Літературний інститут ім. М. Горького (заочний факультет). Довгий час працював в багатотиражній газеті заводу "Мелітопольхолодмаш".
Писати почав після повернення зі служби у рядах Радянської Армії. Перша пуб-лікація – оповідання "Медалі" – відбулася у 1975 році. З 1985 року публікував казки, фантастичні гуморески, на початку 1990-х випустив два фантастичні оповідання.
Друкувався в українських журналах "Україна", "Радуга", "Прапор", "Донбас", в російських – "Москва", "Студенческий меридиан", "Юный техник" та інших; в альма-нахах "Вітрила", "Хортиця"; збірниках "Всем миром" (Москва: Молодая гвардия, 1987), "Тіні кімнати сміху" (Дніпропетровськ: Промінь, 1989), "Афганистан болит в моей душе..." (Москва: Молодая гвардия, 1990).
Живе в Мелітополі. Займається приватним бізнесом в сфері, пов’язаній з конт-рольно-вимірювальними приладами.
Основні твори:
Последний атаман (1995),
Медали (1996),
Смерть сексота (2003),
Память (2008),
Последний атаман. Тайна императора (2008),
Ромкины журавли (2008),
С крестом на море и на суше (2011),
Голгофа архиепископа Сергия (2011),
Последний бой сталинского сокола (2011),
Звонки (2012 ),
Любовь по объявлению (2012),
Претерпевшие за веру (2012),
Микола Григорович Білокопитов
(1954 р. н.)
Микола Григорович Білокопитов народився 11 лютого 1954 року в Мелітополі. Дитинство минуло в селищі Кушугум Запорізького району, де він і закінчив середню школу. Служив на флоті.
Працював слюсарем, залізничником, поліграфістом. Закінчив Український поліграфічний інститут ім. І. Федорова (м. Львів). Багато років віддав журналістиці. Працював у газетах "Комсомолець Запоріжжя", "Запорізька правда", "Запорозька Січ", "Світло Оріяни". Перші проби пера Микола Білокопитов зробив ще у шкільні роки. Навчаючись у 8 класі, опублікував свої вірші в районній газеті "Червоний промінь". Потім його твори з’являються в обласних газетах "Комсомолець Запоріжжя" і "Запорізька правда", а згодом гуморески, байки, мініатюри письменника друкуються в журналах "Старт", "Ранок", "Україна" і, звичайно ж, у "Перці". Публікуються його твори також в "Літературній Україні", колективних збірниках. З 1991 року почали виходити власні збірки гумору й сатири: "Вовча наука" , "Міні знову в моді", "Нечиста сила" та ін. 1998 року за книгу "Міні знову в моді" Микола Білокопитов став лауреатом Всеукраїнської літературної премії ім. С. Руданського. Член Національної Спілки письменників України з 1996 року.
Основні твори:
Вовча наука (1991),
Міні знову в моді (1994),
Нечиста сила (1995),
Весела парочка (2006),
Принциповий флюгер (2008),
Революційні вила (2015),
Камасутра в тролейбусі (2015).
Марина Анатоліївна Брацило
(1976 – 2013)
Народилася Марина Анатоліївна 2 грудня 1976 р. у м. Запоріжжя. Навчалась в ЗОШ № 43, ЗОШ № 20. Вищу освіту здобувала в Запорізькому державному університеті на філологічному факультеті за спеціальністю українська мова та літера-тура (1994–1999 роки) та в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Т. Рильського НАН України та аспірантурі за спеціальністю "етнологія" (1999–2004 роки).
Працювала коректором у ЗМІ; літредактором у видавництвах "Факт", "Смоло-скип"; редактором у журналах "Пані", "Вона", "Даша"; контент-редактором сайту IVONA.
З 1997 року член Національної спілки письменників України. У 1998–1999 роках – голова Запорізького обласного літературного об'єднання імені М. Гайдабури.
Учасник Всеукраїнського збору молодих літераторів (1998) та Всеукраїнської наради "Молода література і державність України" (1999). Багаторічний учасник Все-українського семінару творчої молоді України в Ірпені.
17 червня 2013 року Марина Брацило трагічно загинула.
Основні твори:
Хортицькі Дзвони (1995),
Благовіст (1996),
Мелодія вічних прощань (1997),
Сонцетяжіння (2001),
Чотири пори любові (2006),
Шовкова держава (2014).
Лариса Степанівна Верьовка
(1936 – 2014)
Народилась Лариса Степанівна 31 січня 1936 р. у м. Гуляйполе Запорізької області. Поетеса, журналіст. У 1956 дебютувала в газеті "Червоне Запоріжжя". Закінчила факультет журналістики Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка. Друкувалась в журналах "Дніпро", "Жовтень", "Ранок", "Україна", часописах Австралії, Ізраїлю. Член Національної спілки журналістів України, лауреат міжнародної літературної премії ім. В. Винниченка.
Основна тема творчості Лариси Верьовки – патріотизм і любов до рідного краю, до життя, до коханого. В останні роки працювала над розробкою махновської темати-ки. У співавторстві з двоюрідним онуком Н. Махна – В. Яланським випустила істори-ко-документальну книгу "Нестор і Галина. Розповідають фотокартки" (1999).
Автор циклу статей про Нестора Махна та історію махновського руху. Вірші Ве-рьовки покладені на музику композиторами О. Білашем, С. Козаком, І. Сльотою та ін. Цикл "Несторова доля" увійшов до концертної програми відомого запорізького компо-зитора та співака А. Сердюка під назвою "Гуляй-Поле". Пісня "Єднаймося, гуляйпіль-ці" на слова поетеси стала переможцем літературного конкурсу на кращу пісню про Гуляйпільський край.
Лариса Степанівна була нагороджена медаллю "За заслуги перед Гуляйпільсь-ким краєм". Померла Лариса Верьовка 28 грудня 2014 р., похована у м. Гуляйполе.
Основні твори:
Нестор і Галина. Розповідають фотокартки (1999).
Олександр Євгенович Виженко
(1958 р. н.)
Олександр Євгенович Виженко – запорізький актор, казкар, філософ, краєзнавець. Народився Олександр Євгенович 10 вересня 1958 року у Полтаві. З 1981 по 1985 рік навчався у Київському інституті театрального мистецтва імені Карпенка-Карого (курс Зимньої В. І.). Одружений, має сина Артема.
З 1985 по 2012 рік працював актором Запорізького обласного театру юного глядача. За понад 20-річне служіння сцені зіграв близько п’ятдесяти ролей. Мав режисерські постановки: "Нотатки божевільного", "Тринадцять ножів у спину революції", "Маленький принц".
Як письменник, Олександр Євгенович знаний українському читачеві за книжка-ми "Історія запорізьких козаків для веселих дітлахів", "Легенди та казки Хортиці", "Україна кохання", "Абетка для дорослих ще й діток, щоби мовний цвів садок", "Коза-цькі забави" та іншими. У 1992 році став переможцем міжнародного конкурсу моло-дих письменників "Гранослов".
Дослідницька праця "Україна кохання" (2005), яка в основі своїй побудована на українському фольклорі, стала спробою автора розповісти сучасникам як українці ста-вилися до кохання у духовному і тілесному аспектах. Книга набула широкого розголо-су. Журналісти охрестили автора "Батьком Української Камасутри", а сам твір "пер-шою українською еротичною енциклопедією".
Знаковою для Олександра Виженка стала книга "Сонети пана Шекспіра", що ви-йшла у 2013 році. Це переклад українською сонетів Шекспіра, який письменник зро-бив, використовуючи підрядковий переклад свого сина Артема.
Рок-гурт "Спів братів" з м. Черкаси скористався викладеним в Інтернеті "Пісен-ним світом Бітлів" і записав власний альбом з 13-ти пісень з репертуару знаменитої четвірки.
З травня 2015 року на ТРК Запоріжжя Олександр Виженко розпочав цикл пере-дач "КАЗКИ ЗАПОРОЗЬКІ ВІД САНЬКА СИТА".
Основні твори:
Історія запорізьких козаків для веселих дітлахів (1992, 1994, 2008),
33 (1993),
Пестрые лоскутья (1996),
Легенди та казки Хортиці (2000),
Козацькі забави (2004),
Україна кохання (2005),
Крилатий вовк (2005),
Абетка для дорослих ще й діток, щоби мовний цвів садок (2007),
Живиця-чудовиця (2007),
Байки Запорозькі (2012),
Сонети пана Шекспіра (2013).
Павло Іванович Вольвач
(1963 р. н.)
Павло Іванович Вольвач народився 9 жовтня 1963 року у м. Запоріжжя. Український письменник (поет, прозаїк). Член Національної спілки письменників України та Українського ПЕН-центру. Після закінчення школи служив у радянській армії, у саперному батальйоні, потім – у службах військового зв'язку. Після служби працював на заводах, змінив багато професій і спеціальностей. Зокрема, був слюсарем, ливарником, сантехніком, художником-оформлювачем, продавцем, бутлеґером, безробітним. Паралельно писав вірші. Закінчив журналістське відділення філологічного факультету Запорізького університету. П’ять років був редактором відділу інформації на обласному телебаченні. 1997-го року став лауреатом літературної премії імені Василя Симоненка, а 1998-го – премії ім. Володимира Сосюри.
Образ України у творчості письменника набуває особливого звучання – це політ до українства, відчуття його на рівні найвищого духу, найглибшої інтуїції, це праг-нення відчути рідну землю як найвищу ідею. Для нього Україна – це дух, а не "хліб і кусень сала", це утвердження духовності і достоїнства, це реалізована мрія і реаль-ність бути щасливим кожній людині.
Основні твори:
Збірки віршів:
Марґінес (1996),
Кров зухвала (1998),
Бруки і стерні (2000),
Південний Схід (2002),
Тривання подорожі (2007),
Триб (2009),
Вірші на розі (2010),
Судинна пошта (2011)
Романи:
Кляса (Кур'єр Кривбасу 2003; окремі видання – 2004, 2010).
Хрещатик-Плаза (2013)
Сни неофіта (2016)
Любов Григорівна Геньба
(1960 р. н.)
Народилася Любов Григорівна 28 лютого 1960 р. в с. Грушеве Гуляйпільського району Запорізької області. Поетеса, журналіст, режисер, громадська діячка. Член Національної спілки письменників України з 1997 року. Закінчила Мелітопольське училище культури, у 2006 – філологічний факультет Запорізького національного університету зі спеціальності "Українська мова та література". Нині живе у м. Гуляйполе. Працювала художнім керівником районного Будинку культури. Тепер – директор Гуляйпільського районного краєзнавчого музею.
Почала писати з 1977 року. Друкувалася в обласних газетах, у колективних збір-никах "Кроки", "Вітрила", "Великий Луг", альманасі "Хортиця". На вірші Л. Геньби створено низку пісень у співавторстві з композитором-піснярем, Заслуженим діячем мистецтв України Анатолієм Сердюком, та Заслуженим діячем мистецтв України Те-тяною Бекіровою, зокрема "Весняний вальс", "Оксаночка", "Планета віршів" та ін.
З 1992 року починається злет творчої діяльності Любові Геньби. Одна за одною виходять у світ поетичні збірки: "Грушеве" (1992); " Іменем твоїм" (1995); "Паралель" (1999); "Повези мене у Красиве…" ( 2006); "Душа іде на сповідь" (2006); "Обвітрені сувої половчанки" ( 2012); "Вальс бажань" (2012). У 2003 році разом з самодіяльним композитором Тетяною Бекіровою Любов Геньба випустила компакт-диск "Трояндо-вий гріх". Поезії Любові Геньби внесені у навчальні плани шкіл, та вищих учбових закладів. За її творами готуються курсові, дипломні та наукові роботи. Вона частий гість серед учнівської та студентської молоді.
Любов Геньба очолює Гуляйпільське районне літературне об’єднання. Має бага-то відзнак за розвиток культури та духовності в рідному краї.
Основні твори:
Грушеве (1992),
Іменем твоїм (1995),
Паралель (1999),
Повези мене у Красиве… (2006),
Душа іде на сповідь (2006),
Обвітрені сувої половчанки (2012),
Вальс бажань (2012).
Віра Миколаївна Коваль
(1948 р. н.)
Віра Коваль народилась у селі Біленьке Запорізького району 28 вересня 1948 року. І в школі, і в інституті (Віра закінчила філологічний факультет Запорізького педінституту) вона писала вірші, і особливо їй вдавалися переспіви – нові тексти на мелодії відомих пісень. По закінченні вузу Віра Миколаївна шість років учителювала у Великих Копанях на Херсонщині, вийшла заміж, народила двох доньок. Лише потім повернулась у рідне село та в рідну школу. Вчителювала, а потім працювала вихователем у дитячому садочку.
Друкуватися Віра Коваль спробувала ще на Херсонщині, а потім, по поверненні додому, надсилала свої вірші до запорізьких газет. Віру Коваль помітили і запросили до Літоб’єднання при Запорізький організації Спілки письменників.
Нині поетеса мешкає у Запоріжжі. Найбільшу популярність Вірі Коваль принес-ли пісні – вони в репертуарі запорізького співака й композитора Анатолія Сердюка, народних артистів України Алли Кудлай ("Не повертайсь"), Таїсії Повалій ("Горлиця") та Наталі Бучинської ("Осіння вишня"), заслуженої артистки України Катерини Бу-жинської ("Київська Русь"), співачок Лілії Остапенко ("Біла лілея") та Оксани Вояж ("Давай помиримся") – усі на музику Лілії Остапенко.
Віра Коваль член Національної спілки письменників України.
Основні твори:
На хресті любові (2004),
Дідизна (2007),
Повертаюсь до витоків (2011),
Узбіччя (2015),
Побрехеньки моїх кумів (2015).
Лариса Анатоліївна Коваль
(1945 р. н.)
Лариса Анатоліївна Коваль народилась 20 червня 1945 року у м. Омськ Російської Федерації. З батьками переїхала до Запоріжжя, де і закінчила СШ №15, а потім – вечірнє відділення факультету електронної техніки Запорізького машинобудівного інституту (1971рік). Працювала на електровозоремонтному заводі робітницею, інженером на виробничому об’єднанні "Гама". Викладала у Запорізькому коледжі радіоелектроніки, від 1999-го – у Запорізькому Національному технічному університеті на кафедрі конструювання і виробництва електронних апаратів. Голова обласного літературного об’єднання ім. Гайдабури. Член Спілки письменників України, лауреат літературних премій імені М. Нагнибіди.
Про неї можна сказати, що її поезія народжена незалежністю України. Росіянка за вихованням, вона глибоко сприйняла ідею незалежності – душею і серцем. Вона першою в радіоелектронному коледжі розпочала читати свій технічний предмет украї-нською мовою. Вона першою довела, що технічна термінологія українською мовою звучить не гірше, ніж будь-якою іншою.
Поетичне світобачення Лариси Коваль оригінальне і неповторне. Від Дніпра до Карпатських гір простягається її поетична мережка. І скрізь – любов до свого рідного, земного, українського. Поетеса не цурається сільських і урбаністичних мотивів, воло-діє технікою білого вірша.
Основні твори:
Повернення до себе (1996),
Від болю до весни (1997),
Сполох осінніх айстр (1998),
Озори мою душу, надіє! (2000),
Шляхами Піднебесної (2001),
Світлини долі (2003),
Вибране (2005).
Лариса Юріївна Копань
(1939 р.н.)
Лариса Юріївна Копань народилася 30 вересня 1939 року у м. Запоріжжя в робітничій сім’ї. Після закінчення факультету журналістики Київського державного університету імені Т. Шевченка працювала в редакції газети "Літературна Україна", видавництві "Дніпро" апараті Спілки письменників України, з 1982 року – в журналі "Київ", де протягом 1985-1999 років обіймала посаду заступника головного редактора.
Вже перший роман молодого прозаїка "Орбіта" засвідчив неординарність її таланту. Глибоке проникнення у психологію персонажів, виразна мова, ненав’язлива іронія – створюють особливу атмосферу, де поєдналися і піднесена романтика і реальність буття. З часом побачили світ і інші твори письменниці: "Пульсари", "Критична маса", "Для вузького кола". Окремі твори авторки були перекладені російською та польською мовами.
Зовсім інший виток творчої долі Лариси Юріївни розпочався зі змінами в соціа-льно-політичній ситуації країни. Душею сприйнявши здобуття Україною державності, вона почала активно працювати над проблемами розбудови українського книгодруку-вання, висвітлення правдивої історії нашої Батьківщини. Певний час (1996-1998 рр.) Л. Копань очолювала Видавничий дім "КМ Акаdеміa" (дочірнє підприємство Національ-ного університету "Києво-Могилянська академія"), виступала упорядником окремих видань, присвячених видатним особистостям України (І. Мазепа, М. Грушевський).
Нині вона директор відомого університетського видавництва "Пульсари" (засно-ване у 1999 р.), яке видає підручники, посібники для вищої школи, монографії, худож-ню літературу. Саме їй належить ідея випуску серій "Українці в світовій цивілізації", "Християнські філософи". Кредо видавництва, як сказала Л. Копань в одному із своїх виступів – "Ми бачимо свою нішу в тому, щоб показувати наукову, мистецьку долю людей досі не відомих в Україні, хоч знаних у Європі, й Америці".
Основні твори:
Орбіта (1980),
Пульсари (1983),
Критична маса (1985),
Для вузького кола (1989).
Наталія Ігорівна Кузьменко
Народилась Наталія Ігорівна у м. Запоріжжя. Після закінчення школи працювала в багатотиражній газеті "Днепростроевец". Потім вступила до Запорізького державного університету на філологічний факультет за спеціальністю "викладач російської мови та літератури". Відразу після ВНЗ стає кореспондентом багатотиражної газети "Строитель". У 1990 році її запрошують на роботу в нову міську вечірню газету "Наш город". Тут Наталія Кузьменко пройшла серйозний творчий шлях від репортера до оглядача газети. Через два роки відкриває на телеканалі "Алекс" цикл передач "И мир иной". Потім стає ведучою популярної музичної програми "ФанклубZ" на ТРК "Запоріжжя". У 1998 році Наталія Кузьменко переходить до газети «Миг», але через півроку очолює прес-службу Запорізької обласної ради. Сьогодні Наталія Ігорівна – голова Запорізької обласної організації Національної спілки журналістів України.
Наталія Кузьменко – автор понад 30 художніх, історичних і публіцистичних видань; член Конгресу літераторів України; переможець регіонального конкурсу "Людина ро-ку" у номінації "Журналістика". Має звання "Почесний журналіст України". Вона член Міжнародної федерації журналістів (ЮНЕСКО).
Основні твори:
Рождение города (1997),
Окна (2000),
Фонтаны (2006),
Запорожье и запорожцы (2005),
Новое Запорожье (2006),
Запорізький край (2008),
Казки Хортиці (2009),
Сказки для маленьких взрослых и больших детей (2009).
Микола Хомич Лиходід
(1940 - 1993)
Народився Микола Хомич 1 листопада 1940 року в с. Михайлівка (нині райцентр) Запорізької обл. Закінчив Запорізький педагогічний інститут (1963), Вищі літературні курси при Літературному інституті у Москві (1979). Учителював, працював журналістом, відповідальним секретарем у редакції газети "Комсомолець Запоріжжя", "Индустриальное Запорожье", "Запорізька правда", очолював обласне літературне об'єднання ім. М. Гайдабури. Дебютував у 1956 році віршем "Запоріжжя", у періодиці виступав переважно під псевдонімом Іван Завгородній. Автор багатьох поетичних збірок. Працював також у жанрі поетичного перекладу. Зокрема, переклав українською вірші башкирського поета Салавата Юлаєва "Мій Урал" і "Зюлейха". Лауреат обласної літературної премії ім. В. Лісняка (посмертно, 1995).
Помер Микола Лиходід 13 вересня 1993 року у м. Запоріжжя.
Основні твори:
Сонце (1963),
Світ (1966),
Хортиця (1967),
Літаки над матерями (1969),
Свято (1970),
Плавка (1975),
Комсомольський характер (1976),
Столітник (1971),
Світанкові речитативи (1973),
Вічний Дніпробуд (1977),
Будьонівка для сина (1979),
Криниця і небо (1983),
Сяйво (1984),
Корінь блискавки (1985),
Передосінній скарб (1989),
Країна Україна (1995).
Григорій Іванович Лютий
(1949 р. н.)
Народився Григорій Іванович Лютий 7 лютого 1949 року у м. Гуляйполе у сім’ї вчителів. Навчаючись у середній школі №1 паралельно здобував музичну освіту по класу баяна. Закінчивши школу, Г. Лютий протягом року працював баяністом і завідуючим Любимівським Будинком культури, вчителем української мови та літератури у СШ №2 м. Гуляйполя, редагував колгоспні багатотиражні газети, був кореспондентом Гуляйпільської районної газети. З 1971 року керував районним літе-ратурним об`єднанням "Калинова сопілка". Потім вступив на філологічний факультет Запорізького педінституту (нині –ЗНУ), який закінчив заочно у 1973 році.
Його вірші вперше були опубліковані в Гуляйпільській районній газеті "Зоря комунізму" у 1964 р., а в 1971 р. – в "Літературній Україні". Пізніше друкувався у все-українських літературно-художніх журналах "Вітчизна", "Жовтень", "Дніпро", "Украї-на", "Київ","Донбас".
Перша збірка поезій "Крилатий корінь" побачила світ у 1984 р., а в травні того ж року Григорія Івановича прийняли до Спілки письменників СРСР.
В снові поезії Г. Лютого лежить саме любов, любов до рідного краю, до людей, до природи, нарешті до жінки, і саме це почуття є джерелом творчого натхнення. Його поезії показують це почуття багатогранним. Тут можна зустріти юнацьке чи дівоче романтичне кохання, його щирість і красу, драматизм нерозділеного почуття, любов до жінки-матері.
Одна за одною виходять книжки "Червона літера вогню", "Хліб любові", "Я воду пив з твого лиця" , за яку Лютий був відзначений обласною літературною премією ім. В. Лісняка, "Гуляй-поле", дитяча книжка "Світлана", "Вибране", "Меди", а також у співавторстві зі співаком і композитором Анатолієм Сердюком збірник пісень "Пісні Гуляйпільського краю", численні публікації в журналах, альманахах, газетах. Варто згадати про те, що на вірші Григорія Лютого написано понад сотню пісень, які стали досить популярними у виконанні Анатолія Сердюка, Лідії Михайленко, Ірини Ярчев-ської, Сергія Шестопалова, дуету Шепелів та інших співаків. І найбільш відомі з них "Не питай", "Скрипка", "Вчительчин вальс", "Пісня Гуляйпільських весіль", "Солов'ї-ний острог", "Хрестини Махна", "Блюз любові", "Шипшина", які знайшли свою слуха-цьку аудиторію.
Крім літературної творчості, Г. Лютий активно займається громадською діяльні-стю, дбає про відродження духовності українського народу, української мови, культу-ри, традицій, місце української літератури в літературному процесі сьогодення. добре відома його участь в роботі різних редколегій, виступи по радіо і телебаченню, зустрі-чі з трудовими колективами, студентами, школярами, інтелігенцією, поїздки у складі літературно-мистецьких делегацій, виховання літературної молоді. З 1992 року він очолював ще й обласне літоб'єднання ім. М. Гайдабури. Він був учасником VIII Все-союзної наради молодих письменників. А ще єдиним делегатом від Спілки письмен-ників України на Всесвітньому фестивалі молоді і студентів у Москві у 1985 році.
З 1998 р. Г. Лютий – голова Запорізької обласної організації Національної Спіл-ки письменників України, з 2001 р. – редактор всеукраїнського журналу "Хортиця". Він активно підтримує молодих запорізьких авторів, плекаючи юні таланти, серед яких В. Забава, Я. Яковенко, В. Шмига та ін.
Він лауреат обласних премій – молодіжної імені М. Андросова, літературної імені В. Лісняка, фонду культури імені М. Нагнибіди. У 2004 році Григорію Лютому присвоєно звання "Заслужений діяч мистецтв України". У зв’язку з 80-річчям утво-рення Гуляйпільського району його було нагороджено регіональною медаллю "За за-слуги перед Гуляйпільським краєм".
Григорій Лютий – поет глибоко сучасний і відкривається перед читачем все но-вими яскравими гранями. Він у постійному творчому пошуку, він – у дорозі.
Основні твори:
Крона вічності (1985),
Червона літера вогню (1987),
Хліб любові (1990),
Я воду пив з твого лиця (1992),
Гуляй-поле (1996),
Світлана (1995),
Збірник пісень «Пісні Гуляйпільського краю» (1995),
Вибране (1998),
Меди (2000),
Мама-Марія ( 2008).
Олександр Олександрович Михайлюта
(1958 р. н.)
Олександр Михайлюта народився 20 січня 1958 року у селі Заріччя Гуляйпільського району Запорізької області. Український літературний і громадський діяч, журналіст, публіцист, письменник, кінодраматург. Навчався у Гуляйпільській середній школі № 3. У 1980 році закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. Літературну діяльність розпочав з поезії ще у 15-ти річному віці. Його перший вірш "Весілля" був опублікований у районній газеті "Зоря комунізму". Працював кореспондентом Гуляйпільської райгазети, завідуючим відділом Запорізької обласної газети "Комсомолець Запоріжжя", власним кореспондентом газет "Молодь України", "Голос України", політичним оглядачем "Пресового Агенства Новин".
О. О. Михайлюта – член Спілки журналістів України з 1983 року, член Спілки письменників України з 1995 року. Був одним з організаторів запорізького товариства "Меморіал" та організації "Солдатських матерів України". Керував науково-редакційним підрозділом з підготовки та випуску серії книг "Реабілітовані історією".
У 1997 році став завідувачем оргвідділу Спілки журналістів України, у 1998-му – сек-ретарем, директором Журфонду України, а з 2002 року був секретарем Національної спілки письменників України. Головний редактор журналів "Епоха", "Кияни", "Жур-наліст України". З 2002 року очолює центральну раду всеукраїнської громадської ор-ганізації "Професійна спілка "Журналіст України", директор КП "Журналістський фонд України".
Основні твори:
Алілуя (1990),
Ми не раби (1990),
Секретний ешелон (1995),
Літаючий "Мерседес" (1997),
Вольниця (1998),
Ложа преси (2002),
Ясновидець (2003)
Хмерія (2004),
Помаранчевий репортаж (2004),
Біліє хата наша при дорозі (2009),
Відкриття Миколи Руденка (2010),
Святий Петро із Дивина (2011),
Слово про Єрмака (2012).
Петро Павлович Ребро
(1932-2014)
Народився Петро Павлович 19 травня 1932 року в селі Білоцерківка Більмацького району Запорізької області в родині колгоспника. Після закінчення у 1953 році Запорізького педагогічного інституту (нині – національний університет) слу-жив в армії, вчителював у Малокатеринівській середній школі, працював у редакціях обласних газет "Червоне Запоріжжя", "Запорізька правда", у книжковому видавництві, в обласному управлінні культури. Вчителював.
Фундатор Запорізької обласної організації національної спілки письменників України (очолював її з 1967 по 1998 рік), виховав цілу плеяду талановитих літераторів, заснував ряд літературно-мистецьких свят, зокрема, "Поетичний травень", а також альманахи "Хортиця" (нині – журнал), "Спокута", "Весела Січ".
Як депутат обласної ради багатьох скликань активно відстоював права українсь-кої мови і культури в регіоні, енергійно домагався будівництва нового приміщення для обласної наукової бібліотеки, відкриття історичного музею на о. Хортиця, відбудови кінотеатру "Перемога" та інших соціально-культурних об’єктів.
Один із засновників обласної організації Товариства української мови "Просві-та" і Асоціації національно-культурних товариств Запорізької області (очолював 15 років), президент (кошовий) Міжнародної асоціації гумористів і сатириків "Весела Січ".
Почав друкуватись з 1946 року. Поет. Автор багатьох збірок ліричних і сатирич-них поезій, драматичної поеми "Заграва над Хортицею", книжок нарисів і віршів "У сусідів по планеті", документальних повістей "Грім над Запоріжжям", "Ніжна сталь" та ін. Перша збірка віршів "Заспів" вийшла в 1955 році. Всього в доробку письменника – сто книг для дорослих і дітей (загальний наклад – понад 5 млн. прим). Значна частина з них побачила світ у роки незалежності України. Це, зокрема, "Вибрані твори" в 5-ти томах, гумористична серія "Козацькі жарти", веселий календар "Козацький сміхов-ник", трилогія "Сміхотерапія", збірки "Острів Байди", "Моя Білоцерківка" (лірика), "Ображений Гусак" (байки), "Петрів батіг" (епіграми), "Веселі дуелі" (пародії), літера-турознавча серія "Українська Мекка", дослідження "Т.Шевченко і Запоріжжя" (у двох книгах), книжки для дітей "Квіти мають імена", "Трінь і Трінька" та ін.
Працював також у жанрі поетичного перекладу. Твори П. Ребра перекладені на багато мов народів світу. Вони увійшли до антологій, календарів, шкільних підручни-ків тощо.
Останні десять років був керівником (головним редактором) науково-редакційного підрозділу з підготовки та випуску серії книг "Реабілітовані історією". За його редакцією побачили світ 4 книги названої серії, тритомник "Повернені імена", десять випусків альманаху-щорічника "Спокута" та ін.
Петро Ребро – лауреат багатьох літературних премій, Всеукраїнського фестива-лю гумору і сатири "Вишневі усмішки", Міжнародного пісенного фестивалю "Доля", журналу "Перець", нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, медалями. Ім’я Петра Ребра вписане в історію української літератури як "співця запорізького краю".
Помер Петро Павлович Ребро 22 березня 2014 році у м. Запоріжжі.
Основні твори:
Заспів (1955),
Вітер з Дніпра (1957),
Проти шерсті, Сонечко, Чому заєць косоокий (1958),
Найсмачніші огірки (1959),
Перо під ребро (1963),
Людяність (1965),
Порохівниця (1972),
Криця (1975),
Листи до земляків (1976),
Клятва (1977),
Заграва над Хортицею (1980),
Вибране (1982),
Запоріжжя (1986),
Зозулин цвіт, Край щедрий талантами (1989),
Козацькі жарти ( 1993, 1994, 1995, 1996),
Шевченко і Запоріжжя (1996),
Остап Вишня і Запоріжжя, О. Довженко і Запоріжжя, В. Маяковський і Запоріжжя, М.Рильський і Запоріжжя, П. Тичина і Запоріжжя (1998),
Острів Байди, О. Пушкін і Запоріжжя (1999),
Вибрані твори (2000, 2001, 2006, 2007, 2010).
Володимир Павлович Супруненко
( 1952 р. н.)
Народився Володимир Павлович 4 травня 1952 році в місті Дніпродзержинську (нині - Кам'янське) Дніпропетровської області. Зараз живе і працює у Запоріжжі. Відомий письменник, журналіст, етнограф, краєзнавець, дослідник і фотограф. З дитинства мріяв стати мандрівником, вибравши для себе девіз "Via est Vita" ("Дорога - це життя"). Після закінчення інституту служив в армії, працював на буровій у За-поляр’ї, валив ліс в далекосхідній тайзі, обстежив з гляціологами льодовики Паміру. У повній же мірі дитячу мрію дозволила здійснити професія журналіста. В авторському активі В. Супруненка кілька тисяч статей, нарисів, подорожніх нотаток в провідних газетах і журналах. Матеріал для них був зібраний в подорожах і відрядженнях Заполяр’я і Сибіру, Далекого Сходу, Алтаю, Паміру, Кавказу, Прибалтики, Середньої Азії, ближнього і далекого зарубіжжя. Організатор і учасник спортивно-етнографічних експедицій. Багато років співпрацював з журналом "Вокруг света" та іншими виданнями. Лауреат багатьох журналістських премій "Золоте перо".
Автор краєзнавчого фільму про острів Хортиця, випущеного на трьох мовах. Фільм був удостоєний премії "Запорізька синерама" на 15-му Запорізькому кінофести-валі у 2013 році. Видав понад два десятки науково-художніх книг. Серед них популяр-на енциклопедія Запорізького краю – фундаментальна двотомна праця "Ми-українці". Книга була удостоєна премії Міністерства культури України.
В. Супруненко організував і провів близько тридцяти науково-спортивних екс-педицій як по Україні, так і по всьому світу. Експедиції "Чорноморське кільце друж-би", "Шлях аріїв", "Європейський алюр", "Земля обітована" отримали світове визнан-ня, як миротворчі та культурно-просвітницькі акції.
Основні твори:
Молчаливая вода кяриза (1987),
Народный дневник (1991),
Что имеем, то храним (1991),
Нечистая сила (1991),
Животоки старины (1992-1993),
Народини (1993),
Добычливая рыбалка (1995),
Запорожский край (2003),
Остров Хортица (2006),
Тайна георгафических названий (2007),
Костянтин Іванович Сушко
(1946 р. н.)
Народився Костянтин Іванович 5 жовтня 1946 року в с. Бабина Верхньорогачикського району Херсонської області. 1962 року виїхав до Запоріжжя. Там закінчив середню школу. Працював теслею, токарем, формувальником. З 1965-го по 1968 роки служив у радянському війську. Звільнившись у запас, працював слюсарем-складальником, згодом Закінчив філологічний факультет Запорізького державного педагогічного ін-ституту зі спеціальності "Російська мова та література". Із 1972-го – на журналістській роботі. Працював кореспондентом, старшим кореспондентом, завідувачем відділу газети «Комсомолець Запоріжжя», редактором багатотиражної газети «Днепростроевец». 1989 року започаткував першу в області профспілкову газету "Выбор". У 1992 – 1999 рр. – головний редактор газети "Запорізька Січ". 1999 – 2005 рр. – на творчих хлібах. З березня 2005року по жовтень 2007-го – Генеральний директор Національного заповідника "Хортиця". Прозаїк, журналіст, член Національ-ної спілки письменників України та Національної спілки журналістів України, лауреат міжнародної премії ім. І. Франка. Головний напрям його творчої діяльності – природа та історія. Більшість написаних ним книг – про Хортицю.
Нагороджений медаллю "За розвиток Запорізького краю".
Основні твори:
Міраж (1978),
Заповедное Запорожье (1981),
Все могло быть иначе (1984),
Наедине с Хортицей. Краеведческие очерки. (1986),
В степи заповедной (1988),
По Хортице (1989),
Поздняя тропа (1989),
Час сподівань (1992),
Вітер – на крила (1994),
Хортица открывает тайны (1999),
Острів Хортиця (2001),
Двоє серед тиші (2002),
Тени забытых городов (2003),
Стежка на Хортиці (2004),
Я вибираю Хортицю (2004),
Віщий Степ (2004),
Дев’ять молитов у серпні (2006),
Наодинці з Хортицею (2007),
Зелений Мій Дім (2008),
Опрацювати теоретичний матеріал(виписати основні тези).
Урок №58
Тема:Життя і творчість Олександра Олеся,світоглядні переконання митця.
Прочитайте і стисло запишіть життєпис Олександра Олеся,стр.240-242.
Підручник О.Авраменко "Українська література" 10 клас (головна сторінка)
05.05.2020
Урок №59
Тема:Неоромантичні й символістські тенденції у вірші "З журбою радість обнялась..."
Заповніть літературний паспорт вірша "З журбою радість обнялась..."
Опрацюйте розділ "Поетична спадщина Олександра Олеся",стр.243
Підручник О.Авраменко "Українська література" 10 клас (головна сторінка)
Урок №60
Тема:"Чари ночі"Олександра Олеся-перлина інтимної лірики.
Опрацюйте теоретичний матеріал на стр.244(запишіть основні тези)
Вивчити напам'ять вірш "Чари ночі"
06.05.2020
Урок №61
Тема:Експресивне висловлювання патріотичних почуттів у вірші "О слово рідне!Орле скутий!.."
Виразне читання поезій Олександра Олеся(напам'ять)
Визначте й запишіть символи з поезії "Ослово рідне!.." Проілюструйте їхнє значення.
О слово рідне! Орле скутий!
Чужинцям кинуте на сміх!
Співочий грім батьків моїх,
Дітьми безпам'ятно забутий.
О слово рідне! Шум дерев!
Музика зір блакитнооких,
Шовковий спів степів широких,
Дніпра між ними левій рев...
О слово! Будь мечем моїм!
Ні, сонцем стань! вгорі спинися,
Осяй мій край і розлетися
Дощами судними над ним.
1907
Чужинцям кинуте на сміх!
Співочий грім батьків моїх,
Дітьми безпам'ятно забутий.
О слово рідне! Шум дерев!
Музика зір блакитнооких,
Шовковий спів степів широких,
Дніпра між ними левій рев...
О слово! Будь мечем моїм!
Ні, сонцем стань! вгорі спинися,
Осяй мій край і розлетися
Дощами судними над ним.
1907
Урок №62
Тема:Драматичний етюд Олександра Олеся "По дорозі в Казку"-символ духовних поривань до кращого життя.
Теорія літератури
Драматичний етюд - це маленький твір у віршах чи прозі, дія якого відбувається в одному акті. В основі сюжету лежить епізод чи певні фрагменти з життя навколишнього світу, а зображення дійових осіб є досить лаконічним. Герої драматичних етюдів часто стають образами-символами.
Виконайте завдання №7,стр.247
Урок №63
Тема: Директорська контрольна робота.
УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА 10 КЛАС ІІ СЕМЕСТР ( КОНТРОЛЬНА РОБОТА № 2 )
1 . Слова « Так , я буду крізь сльози сміятись , серед лиха співати пісні …» з поезії Лесі Українки : *
2 . Незнищенність матері та безперервний рух природи в міфологічному часі ( за драмою –феєрією Лесі Українки «Лісова пісня» ) символізує : *
3 . Блакитна Панна ( за однойменним віршем М. Вороного ) – це образ : *
4 . Стала народним романсом поезія Олександра Олеся : *
5 . Очолив перший уряд Української Народної Республіки , був автором декларацій та універсалів УНР : *
6 . Історія короткого кохання , що зародилося між молодим революціонером і панною ,- тема твору : *
7 . Перша поетична збірка Лесі Українки називалася : *
8 . У поезії «Уста говорять : « Він навіки загинув!..» » ідеться про : *
9 . « Лісову пісню « Лесі Українки було створено на грунті : *
10 . Маршем ( народним гімном ) українських патріотів у часи визвольних змагань став вірш М.Вороного : *
11 . Твір Олександра Олеся «По дорозі в казку» за жанром –це : *
12 . Для головнаго героя новели В.Винниченка «Момент» епізод , коли «кохалося поле , шепотіло , цілувалося … Пахло рястом , народженням , щастям руху і життя , змістом сущого « , був момент : *
13 .Установіть відповідність між назвами ліричних творів та рядками з них . *
14 . Установіть відповідність між назвами ліричних творів та рядками з них . *
15.Леся Українка вдається у своїй творчості до циклізації поезій , як це робив... *
16. У поезії "Contra spem spero " Леся Українка значну увагу приділяє... *
17. У другій дії драми Лесі Українки "Лісова пісня " відображено... *
18 .У 1890 році Леся Українка написала для молодшої сестри книжку ... *
19. У творі Винниченка " Момент " смерть дисонує зі станом природи- *
20. За жанровою формою новела В. Винниченка " Момент" : *
21. Укажіть віршовий розмір поезії Олександра Олеся " Чари ночі " *
22 . Укажіть вид римування у наведених рядках з твору М. Вороного " Блакитна панна" Має крилами Весна Запашна, / Лине вся в прозорих шатах , / У серпанках і блаватах... *
Немає коментарів:
Дописати коментар